Святкове затишшя у кіноіндустрії ознаменувалося для України прем’єрою нового фільму Тарантіно, в якому він вже увосьме демонструє свій режисерський талант. Хто б що не казав про образ стереотипних американців, і про роль його фільмів у створенні шаблонної американської дольче-віти, але безумовно цей чолов’яга знає, що робить.

Квентін — людина, яка створила такий стійкий образ своїй творчості, що впізнається за милю. Він, вступивши в конкуренцію із такими ж канонічно американськими речами як пін-ап дівчата у бікіні із прапора, дизайнерськими пляшечками Coca Cola, Hard Rock Cafe та гамбурґерами, вкорінився у нашій свідомості як творець, що не зраджує своєму стилю. Чи справді це було так і у його новій режисерській роботі?

Сиквел, на який усі чекали?

Ще коли переглядаєш трейлер Мерзенної вісімки, тобі спадає на думку, що сюжет має повністю повторювати останню роботу Квентіна «Джанґо вільний». Насправді ж — це не так, втім сам Тарантіно ще в 2014 відзначив, що спершу йому і справді хотілось це зробити, та в процесі зйомки він зрозумів, що характер Джанґо — це не зовсім те, що підійшло б для цієї фабули. Ще він додає, що дії Мерзенної вісімки відбуваються у тому ж всесвіті, а один із героїв — а саме кат Освальдо Мобрей, який нагадує собою велетенського домашнього кота-підлабузника — це предок Ачі Гуккокса зі ще одного фільму Тарантіно «Безславні виродки».

Для мене особисто це стало першим задокументованим в історії випадком, коли у процесі роботи режисер не боїться змінити сюжет, тому що помічає невідповідність настрою матеріалу тим героям, яких він має показати глядачеві. Втім, про що казати, якщо Тарантіно „і швець, і жнець і на дуду грець“, тобто і сценарист, і режисер і ще багато хто на знімальному майданчику.

Він викристалізовував кожного героя як особистість, наче виховував усіх цих поганців змалку, і всі три години ти спостерігаєш над моральним поєдинком між цими великими постатями.

Сам сценарій Мерзенної вісімки був окремо опублікований в січні 2014-го як новела і здобув найліпші відгуки у Голівуді. Це на краще, адже Тарантіно ще змалку захоплювався коміксами і белетристикою, звідки вже і виріс його талант до створення захопливо живих діалогів.

Ода целюлі… целюлоїду

Вже з перших кадрів стрічки усвідомлюєш, чому для фільмування Тарантіно навіть додатково обладнав ще 100 кінотеатрів у світі проекторами для показу 70-мм плівки: за допомогою технологій Ultra Panavision 70 його фільм, відзнятий на плівку 65-мм, можна оцінити у всій красі. Усю прекрасність цих технологій — які, на жаль, недоступні в Україні — можна спробувати уявити як різницю при перегляді фільму на плазмовому екрані і у великому кінотеатрі.

Зйомка на плівку і цього разу була виграшним рішенням: події половини стрічки розгортаються на лоні природи (південно-західний Колорадо), немов укритої сніговою периною. Аби оцінити всі подробиці краєвиду, варто було знімати на плівку з її неймовірним діапазоном напівтіней і такою м’якою, навіть дещо вибірковою, деталізацією.

Плівка Kodak вперто не здає своїх позицій, а Тарантіно, напевно, радше проміняє свій перший і єдиний в житті гаманець Bad Mother Fucker із Кримінального чтива (який є для Квентіна культовою і щасливою річчю) на моток негативної плівки Vision 3 5219, аби відзняти наступний фільм, адже плівку поступово перестають випускати, і процес зйомки — як і в цьому випадку — відбувався на плівці із запасників.

Якщо ви вагаєтесь у виборі, в якому кінотеатрі ліпше переглядати нове дітище Квентіна — зважайте на розмір екрану, бо на маленькому екрані вся ця краса банально губиться. Те ж саме стосується і перегляду вдома: не втрачайте нагоди подивитися стрічку на широкому екрані і ви отримаєте масу задоволення.

А може досить?!

Музику писав незмінний Еніо Моріконе, якого я і раніше любила за ламповість звучання. У тандемі із баченням Тарантіно це створює неповторне враження, яке можна порівняти із загортанням у теплу ковдру після морозної прогулянки.

Фанати олдскульного рок-звучання потішаться, почувши у фільмі знайомі нотки однієї із пісень The White Stripes. Навіть цікавий момент: в один із кадрів, де орган поступово нарощував своє звучання до крещендо, я промовила вголос „Та може досить?!“ і музика відразу ж припинилась і актори розпочали нову мізансцену. Це лише показує усі тонкощі сприйняття, з якими грався Квентін, аби фільм виглядав більш, ніж поважно. Але музика — це не основне, чим чіпляє «Мерзенна вісімка».

Чи варто додавати, що Тарантіно суттєво виріс із часів «Кримінального чтива». Тепер його фільми сповнені не тільки естетизованої жорстокості і моря крові, а й інтелектуального гніту.

Переглянувши попередні режисерські роботи Квентіна, я відзначила, що атмосфера кожного із діалогів, які так полюбляє Тарантіно, емоційно передавала більше моральний тиск у вигляді залякування. У цьому вестерні метр використовує свій хід конем: канонічний сюжет протистояння одного не дуже хорошого хлопця цілій банді шахраїв.

Утім і коней тут вистачає. Сюжет розбитий на 6 головних частин, і перші три оповідають про те, як саме всі головні герої дісталися місця розв’язки за допомогою шістки коней. Ці прекрасні кобилки гарцюють по снігу з елегантністю Маї Плісецької, а відзняті довгі кадри з урахуванням усіх геометричних перспектив вводили в екстаз фотографів зі стажем. Це було вище за мої очікування. Це певною мірою нагадало Шаленого Макса, в якому цілий фільм був присвячений пересуванню героїв з однієї точки в іншу і назад. Але Тарантіно вирішив не знущатися, і таки відвів другу половину фільму для інтелектуальних загадок.

Театр починається… з пістолета

Під час перегляду «Мерзенної вісімки» у мене вперше виникло бажання просто посеред фільму знайти Тарантіно і потиснути йому руку за те, що він додав у логічні загадки… театру!

Це майже канонічний вестерн (якщо вважати незвичайним те, що всі дії відбуваються узимку і фільм весь витриманий у холодній стилістиці, тоді як вестерни запам’ятовуються нам спекою пустелі), у якому кожен персонаж володіє власною неповторною харизмою. Тарантіно збирає у одному приміщенні мисливця за головами, що прикував до себе ланцюгами полонянку-вбивцю, недо-шерифа, негра-янкі, конфедерата-генерала, ковбоя та ката.  Кожен переконливо розповідає свою фантастичну історію, але кому можна вірити? В випадку Тарантіно “помилитись” — означає “померти”, що додає особливого перчинки.

Місце дії другої половини фільму справді максимально уподібнюється сцені, якою герої обмежені вже до кінця стрічки. Ловила себе на думці, що і справді, не вистачає лише тяжких червоних оксамитових завіс, які б відділяли, наче в театрі, глядача від Тіма Рота, Дженніфер Джейсон Лі, Курта Расела, чи Семюела Л. Джексона.

Як наче за Станіславським, актори цілком віддалися своїм персонажам і я була готова повірити в чутки, що в цьому фільмі мала бути любовна лінія. Ані миті не сумнівалась, що Тарантіно обере правильних акторів, він надає перевагу вже перевіреним профі і тонко відчуває людську натуру.

Те, як Роберт Річардсон (головував відділом кіно-виробництва і операторської роботи) у співпраці із Тарантіно скомпонували кадр, сильно скидається на старі комікси, і подекуди справді впізнаються якісь уривки коміксів про ковбоїв. Певна, що Тарантіно долучився і до малювання розкадровок.

Моментами усвідомлюєш, що візуальний образ дещо маніпулює тобою і змушує зробити висновки, які не базуються на чомусь конкретному, окрім як власного відчуття. Тарантіно наче грається особисто з глядацької інтуіцією, підсовуючи однакові деталі одягу, зріст, даючи мінімум фактів.

Перша частина фільму нагадує лише довгу прелюдію. А все, що відбувається у ній між головними героями — це і є та соковита м’якоть, яку глядач відкушує від плоду, не очікуючи, що той виявиться червивим. Єдиний черв’ячок, що підточує «Мерзенну вісімку» — це довга тривалість усієї перипетії, яка менш терплячих просто виводить із себе.

Але чи підніметься рука сценариста-режисера вкоротити такі колоритні і живі діалоги, які показують всю гаму емоцій героїв? Нізащо! Для особливо вибагливих кіноманів дивним здасться використання відверто театралізованих прийомів із отруєнням (не спойлер!), і скептики бурмочуть: „Ще б повісили рушницю, яка мала б сама вистрілити в кінці дії“. Але у фільмах Тарантіно головує правило: „У кого рушниця, той і говорить“. Отже вогнепал — це теж головний герой цього фільму і за ним слід особливо ретельно пильнувати.

50 відтінків Лінкольна

Якби «Мерзенна вісімка» не мала цих деталей, які кожен може трактувати відповідно до свого культурного досвіду — фільм перетворився б на банальну різанину з елементами стрес-діалогів.

Основну ноту відіграють обставини. 6-8 років після Громадянської війни в Америці, самотній хутір у штаті Вайоминґ, довкола якого лютує завірюха (кажуть, що це відсилка до погодних умов 1888 року, коли і справді багато військових померло від обмороження), добірне насильство над жінками, фірмовий фут-фетишизм (який цього разу проявляється у довгих та повільних кадрах струнких… кобилячих ніг, Карле!), для естетів — прекрасні ландшафти — і вуаля!

Із таким набором режисер влучив у десятку і проштрикнув, наче печене яблуко, серця давніх фанів раннього Тарантіно. Порівнюючи нову стрічку з його попередніми фільмами, «Мерзенна вісімка» радше нагадує (надто сильно) «Скажених псів», у яких розгортається та ж логічна перепалка, суть якої у тому, аби вийти із будиночка живим. Єдина відмінність — Квентін не грав у цьому фільмі одну із головних ролей, що було його фірмовим почерком: цього разу він читає закадровий текст, але в українському перекладі це оцінити неможливо.

— Скільки разів у цьому фільмі повторили словосполучення „Авраам Лінкольн“?
— Я збилась на 50.

У «Мерзенній вісімці» Квентін вирішив не залишати місця для домислів і вів глядача, наче малу дитину, прямо по сюжету. Через це створюється враження, що режисер вже не так зосереджується на інтризі, але це омана. Тільки-но ви бачите чергову смерть — відразу розумієте, що нічого не розумієте.

Але головні ниточки, наче шиті білим по стрічці, і ті з вас, хто володіє особливим детективним талантом, або полюбляє грати в Мафію, зможуть розкусити, хто є хто і поступово зберуть інформацію, аби підтвердити, чи спростувати власні здогади. Ті, хто таким талантом не володіє, зможе оцінити емоційність діалогів і буде щиро переживати кожен момент інтелектуального напруження, коли запитання „Хто ж каже правду?“ ледь не проступатиме із потом і кров’ю на лобі кожного героя.

Вже на моментах розчарування і спростування власних здогадок про подальшу розв’язку сюжету і справді хочеться обзивати Тарантіно поганцем, який здобув славу і знаменитість та просто не зацікавлений у зйомках кіно. Але ці слова завмирають на вустах, коли подальший перебіг подій викриває нові факти. Ти тільки посміхаєшся і фейспалмиш від власної легковажності.

І жорстокість тут, як завжди, комічна і кривава. Але навіть із моїми вольфрамовими © нервами і любов’ю до анатомічних подробиць деякі сцени були справді більш ніж жорсткими. Глядачі в залі, точнісінько як і під час демонстрації «Скажених псів» виходили із зали, збліднувши, а більшість дівчат затуляли очі долонями і сиділи так упродовж тривалого часу.

Любовної лінії в цьому фільмі немає. Замість цього Тарантіно частує нас фліртом беззубої та зухвалої Дейзі Домерґ. Вона навіть цілком обляпана кров’ю, наче канібал, не припиняла демонструвати силу свого характеру і безстрашність. У мене закрались дивні підозри після перегляду сцени відстрелювання голови револьвером, що розлетілася на друзки точнісінько, як у «Ходячих мерцях» — може це натурна зйомка? За ці сумніви поаплодуймо Ґреґу Нікотеро, який порався спецефектами у «Мерзенній вісімці» і «Ходячих мерцях». Тарантіно продемонстрував своє незначне потурання трендам і обрав для роботи найліпших у галузі відтворення розривання кишок-кісток.

«Мерзенна вісімка» не розчарувала, а навпаки продемонструвала внутрішній ріст Тарантіно як професіонала. Але той ще продовжує залишатися хлопчаком, який неймовірно захоплюється тим, що робить. Дай Боже більшості із нас зберігати любов і уважність до деталей, яку продемонстрував у новому фільмі Тарантіно. Утім я була б неймовірно щаслива, якби стрічка не викликала скам’яніння пам’яті через хардові сцени жорстокості.

То чи варто йти на «Мерзенну вісімку»?

Якщо не боїтеся крові, проламаних голів, прострелених і відрубаних кінцівок — безперечно варто! Адже Тарантіно проноситься постмодерністським буревієм по свідомості глядача і той перебуває у самому центрі гри разом із героями усі три години перегляду цієї стрічки. А такі враження важко віднайти людству, яке вже майже звикло до жорстокості і стає несприйнятливим до класичного мистецтва.